Розмір тексту

Матір добровольця із Полтави самотужки допомагає одягати бійців батальйону «Дніпро»

Український військовий на Сході країни
Український військовий на Сході країни | Фото: vk.com/theministryofdefence

У травні син Лідії Михайлівни добровольцем відправився воювати на схід України, після того, як його не прийняли у військовому комісаріаті

Син полтавчанки Лідії Михайлівни (ім’я змінене) із травня місяця бере участь у АТО. Жінка не побажала називати ні свого імені, ні синового. Лідія Михайлівна самотужки збирає кошти, закуповує та передає речі для сина та батальйону «Дніпро», в якому перебувають ще троє жителів Полтавщини. Жінка погодилася розповісти нам про потреби та забезпечення добровольців, які захищають батьківщину, та про спробу сина піти на війну через Полтавський воєнний комісаріат:

— Він ходив до воєнного комісаріату разом із іншими, але їх не приймали.

— Ваш син із іншими добровольцями прийшли до воєнного комісаріату, а їх відмовилися приймати для виконання бойових завдань?

— Їх не брали. Мій син офіцер запасу. Це люди, яким уже за сорок років. Син ходив-ходив туди, а потім пішов розсварився із всіма у воєнному комісаріаті. Молодих хлопців брали, а з досвідом не брали. А син сидів, дивився телевізор, не міг відірватися, говорив: «Як це, таких дітей відправляють, а я з досвідом буду сидіти дома?». Як тільки сформувався цей батальйон «Дніпро», син поїхав до нього. Перше його прохання було, після відправлення, прислати йому форму. Я відправила і взутися, і одягтися. Телефонує і каже: «Мамо, у хлопців немає нічого». Я по своїх знайомих, подругах за допомогою пішла, з Миколаєва мені 700 гривень надіслали. Працівники фабрики «Ворскла» допомогли, на прохідній поставили коробочку і туди за бажанням клали кошти. І так скуплялася. Спочатку купила хлопцям по рюкзаку та розгрузці.

— А де ви ці речі закуповуєте?

— Мене вже знають по магазинах військового одягу та спорядження. На ринку жінка торгує військовим секонд-хендом та новими речами. У неї багато чого купувала.

— Серйозних засобів захисту: бронежилетів, шоломів у бійців батальйону немає?

— Немає нічого. Вчора говорила із хлопцями, які через воєнкомат призвалися, вони розповіли, що їм видали старі шоломи, які не захищають. Своїм синочкам я купила бандани, балаклави, форму, взуття, медикаменти мені давали. Жіночка Віра на базарі одного разу дала мені п’ятдесят пар шкарпеток, потім дванадцять безкоштовно.

— Як всі ці речі ви передаєте до батальйону?

— Ухитрялася і автобусом. По «Новій пошті» відправляю.

— Все доходило до батальйону?

— Я як відправляю, телефоную сину, говорить, що все отримував. Вони відправляють наряд і машиною забирають речі.

— Що син розповідає, кожного дня спілкуєтесь?

— То він мені телефонує, то я йому. Його я єдине прошу, тільки обізватися, щоб я почула голос, що він живий і здоровий. Раз обізвався, значить живий, все. Телефони прослуховуються однозначно, і мій, і його. Реалії страшніші за те, що показують по телевізору. Розказував, як напали на блок-пост волинських військових на Донеччині, страшна картина.

— Чого зараз потребує ваш син і його батальйон?

— Бронежилетів, наколінників, шоломів, це глобальні потреби, які я не можу придбати. Також для мене дорогі тактичні рукавиці без пальців, або шкіряні, але все одно я раз купила шість пар і потім ще закуповувала, вже більше десятка передала. Найбільша їхня потреба, це нестача автоматів та патронів. Зараз і син мій, й інші хлопці стоять там тільки тому, що за їхніми спинами ми, їхні рідні. Вони там заради того, щоб ми могли спокійно жити і працювати, гроші їм там не платять.

— І статусу учасника бойових дій їм також не будуть присвоювати?

— Не знаю. Про це він не думав, йому головне, щоб чеченці сюди не прийшли, він добре їх знає.

— Ваш син уже мав бойовий досвід, брав участь у воєнних операціях?

— Коли він служив, його готували на Афганістан. Слава Богу, туди він не потрапив.

— Ви не намагалися співпрацювати із благодійними організаціями, які займаються забезпеченням учасників АТО?

— Я ходила до організації, яку очолює владика Федір (авт.: Полтавський батальйон небайдужих). Коли мені потрібно було викупити тактичні рукавиці, я до владики підійшла, він мені дав 420 гривень і я купила рукавиці.

— Місцеві мешканці якусь допомогу надають батальйону, в якому перебуває ваш син?

— Допомагають, коли вони на базі своїй бувають.

— Яке у них харчування? Вода питна є?

— Харчуються у місцевого населення в якомусь селі, а якщо в полі, то й добу можуть бути голодними.

— Коли син сказав, що йде на війну, яка реакція була у вас?

— Спочатку відмовляла, а потім, коли він сказав: «Мамо, я хочу, що всі мої діти жили і спали спокійно. Я офіцер і я не можу так спокійно. Мене чомусь навчали і я дав слово захищати країну». Звучить це, мабуть, дещо пафосно, але саме так він мені і сказав. Я йому відповіла: «Сину, це твій вибір». Важко було мені змиритися, коли один син.

— Проти кого наші захисники воюють?

— Там є проти кого, різних національностей вже поназганяли, яким гроші платять. Найманців там дуже багато, переважно війна іде проти них.

— Ви вже сина не бачили три місяці, чи він приїздив?

— Один раз приїздив, забирав те, що я купила.

— За час перебування на війні він змінився?

— Змінився. Та я його бачила хвилин п’ятнадцять. Коли вже сідав у машину, я сказала: «Сину, дай я хоч на тебе подивлюся». Погляд змінився, як він говорить: «Мамо, тут зовсім інший світ, ми живемо в іншому. Там все по-іншому і люди дуже швидко змінюються».

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»

Останні новини

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему