Охоронець «Явір-2000»: Сепаратисти не реагували ні на що, просто били нас

Нам вдалося поспілкуватися із водієм Сергієм Марченко та охоронцем Вадимом Оніщенком захопленого на Донеччині автомобіля «Явір-2000» Renault Logan. Після викрадення автомобіля чоловіків тримали в полоні понад п’ять годин та хотіли вбити невідомі.

Страшні події 13 квітня вони не скоро забудуть, зараз про них нагадують сліди від наручників та гематоми на ногах у Вадима Оніщенка. Чоловіки мають втомлений вигляд, але готові розповідати про пережите.

— Нас зупинили люди в цивільному на блок-пості поблизу Красного Лиману, представилися ополченням, самообороною. Почали вимагати документи, ми показали службові посвідчення. Після чого вони побажали нам щасливої дороги і ми рушили далі. Не доїжджаючи кілометрів з 50 до перехрестя із трасою Харків — Ростов-на-Дону я побачив, що позаду, а було темно, моргає автомобіль фарою дальнього світла. А перед собою побачив п’ятьох озброєних осіб і автомобіль, здається, дев’ятка, яка перегородила дорогу. Нам показали зупинитися, я загальмував, — розповів Сергій Марченко.

Далі все відбувалося швидко — чоловіків викинули із автомобіля в калюжу обличчям, одягли на них кайданки. Вадима Оніщенка запхали в багажник, а Сергія Марченка на заднє сидіння захопленого автомобіля.

— Один чоловік в масці сів на переднє сидіння, водій із пістолетом — за руль і ще один — на заднє сидіння приставивши пістолет мені до спини. Їм надійшла команда їхати в штаб, я так зрозумів у Слов’янськ. В це місто я часто їздив по роботі. По дорозі я зрозумів, що ми проїхали біля двох чи трьох блокпостів. Нас не зупиняли, водій говорив: «Свої», його пізнавали, — розповів Сергій Марченко.

По приїзду до Слав’янська чоловіків пропустили через живий коридор до захопленої чергової міліцейської частини. Там у заручників відібрали документи, особисті речі та розвели по різним кімнатах, кайданки зняли. У приміщенні, за словами очевидців, знаходилося тридцять озброєних людей.

— Як я зрозумів, всі чекали рішення старшого. З’явився старший у камуфляжі, формі іноземного виробництва. Він запитав чому ми взагалі там знаходимося, а потім на нас знову одягли наручники, посадили в автомобіль і кудись повезли. По приїзді ми побачили людей у невідомій формі, в масках із зброєю, — розповів Сергій Марченко.

Чоловіків помістили в підвал невідомого приміщення, очі перемотали скотчем, наручники знову скинули. Сказали сидіти навприсядки години чотири. Після цього заручники почули шум вертольота.

— По розмовам я зрозумів, що вертольотів було три. Також почув команду: «Готовність номер один, снайпери на кришу, кулеметники по містам». Після цього їхній командир, я так зрозумів, зайшов у підвал і сказав: «У разі штурму цих двох пустити в розход» — розстріляти, — пригадав Сергій.

Після цієї команди чоловіки ще хвилин 40 сиділи в підвалі в очікуванні найгіршого. А потім до них знову зайшов чоловік, що дав команду розстріляти заручників у разі штурму. Але водій Сергій зібрався із думками і повідомив йому, що не варто поспішати, оскільки він встиг повідомити своє керівництво про те, де вони знаходяться.

Згодом чоловіків відпустили і віддали їхні речі, на запитання: «Де наш автомобіль?», почули: «Ми нічого не знаємо». Сергій і Вадим змогли викликати таксі і повідомити про своє місцезнаходження співробітникам підприємства.

Вадим Оніщенко розповів, що його били дубинками по ногам:

— Люди не реагували на те, що ми їм говорили. Просто били. Я пояснював, що просто охоронець і виконую свою роботу. А нас запитували: «Хто вас послав?», «Найняв?», «З якою метою?». Ми пояснювали, що супроводжуємо вантажі по ж/д дорозі. На що їхня реакція була неадекватною і в наші слова вони не вірили.

Доки чоловіки сиділи навприсядки в підвалі, їм не дозволяли підійматися, не зважаючи на те, що ноги німіли від такої пози. Заручники падали на коліна.

Сергій Марченко колишній міліціонер, форму їхніх нападників він бачив вперше. А Вадим запам’ятав, що говірка нападників була не українська:

— Це точно не донецький говір був, а явно виражений російський. Вони говорили: «Я із Харкова», «Я з Криму, я звідтіля все починав». Тобто, це були люди, які брали участь і в Криму, і в Харкові, і в Донецьку.

Які в цих «людей» плани на інші області України, страшно уявити.

Ілона ЧОРНОГОР, «Полтавщина»