Розмір тексту

Марійка Бойко: «Місце сучасної поезії — не залишати шансу байдужості»

Марійка Бойко
Марійка Бойко

Сьогодні — Всесвітній день поезії. Під час цього романтичного свята годиться читати вірші й спілкуватися з їхніми творцями. Що ми й зробили, запросивши до розмови відому полтавську поетесу Марійку Бойко

Марійка Бойко — з тих людей, про яких кажуть: непересічна особистість. У неї — особливий погляд на життя, адже, погодьтеся, без цього не можна написати жодного вірша, не те що стільки, скільки їх у Марійки. А вже ж вона видала сім збірок! На її вірші пишуть пісні, які співають найвидатніші українські виконавці. Її творчість вивчають у школах, і діти з подивом дізнаються, що поруч живе справжній класик, до того ж — не сивий дідусь, а молода й красива жінка. А ще Марія — журналіст, сценарист свят... Одним словом, людина активна, небайдужа і завантажена роботою. І водночас вона має чудову рису, яку нечасто зустрінеш у нашій буденності. Кожна мить спілкування з Марійкою залишає таке враження, немов у твоє життя заглянуло ласкаве сонечко і осяяло своїм щедрим промінням... Отже, раді представити читачам інтерв’ю з Марійкою Бойко. Упевнені, що і ваше життя завдяки цьому стане світлішим. 

— Пам’ятаю часи, коли вірші були частиною життя всіх людей. Їх переписували в зошити, вчили напам’ять, читали в студентських гуртожитках, за збірками поезій полювали... Марійко, яке, не твою думку, місце поезії у сучасному жорстокому світі?

— Я того «поетичного ажіотажу», в гарному сенсі, не застала, а може просто в моєму оточенні це не надто культивувалося. Літературу в школі викладали цікаво, зі смаком і знанням предмету, але для мене все це до якоїсь міри лишалося паралельною реальністю. Читала завжди багато. Вдома маємо гарне зібрання книг, мама все життя збирала. Пізніше цілі стоси привозила з міської бібліотеки. Різних. Фантастику, пригоди, біографічні, історичні, згодом зацікавилась інформатикою, астрономією, потім, десь в класі 7-му зопалу прочитала вузівський підручник з маркетингу, цікаво було. А читати навчилася по збірці дитячих поезій Михалкова, до речі, не найгірший варіант дитячої російської літератури. 

А українську опановувала зовсім сама, до школи готувались піти 6-ї, елітної, на той час російськомовної, та й клас мій майже повністю складався з дітей військовослужбовців, які мову не вчили... Якось досі дивно згадувати, що на вступній співбесіді мені до рук дали українську читанку і попросили вірша звідти прочитати. Ну, я й прочитала... напам’ять. Здивувались. Запропонували вступити до сусідньої україномовної школи. А ще, згадую, ніяк не могла до ладу зрозуміти пунктуацію, поки сама не почала писати. Це ж емоції! Складні регламентуючі правила діти завчають, а ніхто й не говорить їм, що ці страшні коми, двокрапки й тире — емоційно забарвлюють речення. Просто. Зрозуміла і перестала помилятися. 

А зараз часто чую від знайомих, що вони ніколи не любили й не розуміли поезію... Мені дивно. Як можна не любити гармонійно викладену лаконічну думку? Хоча, коли відверто, сама не надто люблю поезій, у яких за образністю втрачається логічна побудова. Дочитуєш якось розгублено, а що ж малося на увазі...

Світ навколо не жорстокий. Лише раціональний, прагматичний, з великим дефіцитом часу і яскравих вражень. Куди ми всі поспішаємо? Заради примарної цілі губимо найкоштовніше — деталі самого шляху. Мені друг недавно розповів, що європейці на семінарах по успішному веденню бізнесу, базовою складовою пропагують позитив. Нещаслива людина не може бути ефективною! Ну, правда ж... Для мене найбільшою нагородою прозвучало, що для нього такий позитив — мій вірш, отриманий вранці електронною поштою. Ось це, напевне, й є місце сучасної поезії — не залишати шансу байдужості. Сперечатися. Освідчуватись. Радувати. Захоплюватись. Сумувати. Надихати. Зрештою, жити... Просто жити.

— У когось із класиків є приблизно такі рядки: «як трохи не доспиш і не доїси, тоді й вірші пишуться»... Чи повинен поет бути голодним? 

— Моя мамуня підтвердить, коли пишу, то поїсти часто забуваю. Буває, що вона не раз нагадає, а то й тарілку до комп’ютера принесе, аби я хоч якийсь шматочок вхопила.

А з висловом не погоджуся... Поет має бути не виснаженим і зацькованим, а лише незаангажованим, хоча й це сумнівно. Відсторонений поет — нісенітниця. Вірші — співпереживання, без цього нерву вони мертві. Нікому така поезія непотрібна.

Чомусь у нас завжди вважалося гарним смаком наголосити, що поет має жити гордовито, не торкаючись і кінчиками пальців буденності, побуту. Як? Поза суспільством? Нині поезія, навіть визнаних авторів, виходить мінімальними тиражами, бо не є комерційною. 

Я щасливиця! Хоча б тому, що не мушу вищедровувати гроші на друк своїх книжок. Мені допомагають самі видавництва. Мої вірші плюс їх ресурс і відповідальність за реалізацію. Ну, я ж не стану сама торгувати книжками. Продавчиня з мене кепська. Добре, коли видавництво, як ось наше полтавське АСМІ, бере на себе відповідальність, ризикує коштами. Вони до них, коли й повернуться, то по кільканадцять гривень протягом тривалого часу. Але видавець Іван Момот, ще й патріот, тому допомагає, знаю, що не тільки мені. А я забираю свою винагороду книгами, бо вони цінніші, дарую їх співавторам, друзям. Та й у всі часи поети були ще кимось... науковцями, військовими, службовцями, лікарями. Соціально потрібними, за що й отримували гонорари. А для поезії залишалися випадкові клаптики паперу й недоспані ночі...

Нічого не змінилося. В цьому тисячолітті так само, я заробляю чим завгодно, окрім віршів. За них платять, зрідка, за літературне оформлення концертів, пісенні тексти, наприклад... Але це не ті гроші, на які можна жити. Моя творчість викликає в людей замилування, та я ж не квіточка серед лісу. Між вами ж живу, на тому ж ринку за тими ж цінами скуповуюсь! Не поетично? Цинічно? Але ж правда...

Хоча, не жалкую ніколи. Журналістику щиро люблю. Була б тільки поетесою, вільною, без зобов’язань і суспільних умовностей, мабуть небагато б я написала. Слова, вони ж, як іскри, викрешуються із зустрічей, спілкування, ситуацій життєвих. Ніколи дрімати, чекаючи натхнення. Це йому доводиться мене наздоганяти! 

— Ти твориш красу. Чи бачиш ти, як вона змінює світ?

— Краса для мене поняття досить суб’єктивне. Навіть гармонія, ідеал, можуть перебувати в точці рівноваги, залишаючись холодними. Для мене вирішальною є доброта. Тепла. Справжня. Коли усміхаються тобі просто так. Друзі. Знайомі. Випадкові перехожі. Хай говорять, що нині просто так нічого не буває! Не вірю. Непрактично й романтично сподіваюсь завжди на краще. Відшукую в кожному якийсь позитив, гарну рису, хоч дрібничку якусь. І відбувається так, що до мене люди, загалом жорсткі й різкі, виявляють зовсім інакше ставлення. Світ робиться на крихітку добрішим... 

— Часто журналіст і поет в одній людині бувають несумісними. Журналіст у тобі не вбиває поета? 

— Певно, що ні. Хоча, погоджусь, що робота журналіста виснажує. Не тільки фізично, емоційно також. Бо перебираєш на себе частину переживань персонажів, з якими працюєш. Моє щастя, що я не задіяна на виробництво новин. Написавши три-чотири злободенні теми, навряд я змогла б ще й вночі створити щось ліричне. Але з цих повсякденних зустрічей народжуються вірші. Герої мого циклу програм «Видатні полтавці», люди непересічні, про них цікаво розповідати. Їх долі, роздуми наштовхують мене на нові ідеї, чи переосмислення якогось свого досвіду. Словом, я допитлива і ця робота мені подобається! 

— Поезія — це, зокрема, твоя робота. Чи не хочеться іноді відпочити від віршів, взяти таку собі «відпустку»?

— Іноді й беру. Нечасто, правда. Виникає потреба просто відіспатися. Або змінити обстановку. Це вирішується просто — люблю подорожувати. Дивитися у вікно автівки і прямо в телефон накидати рядочок за рядочком... Останнього разу, коли мене друзі на Покрови забрали в Карпати, я писала, здавалось, цілодобово. Сніг впав на багряне листя, засипав смереки, пізні квіти біля садиб. Такого дива я не бачила ніколи! Гори були неймовірні! Перевал в переметах! Як було не писати?! У мене пальці тремтіли, так я поспішала за думками, записуючи відчуття й враження. А «кнопки» спеціальної не існує, віршування не вимикається... в чомусь це звичка, пишу ж давно, так висловлююсь, жартую, сперечаюся, тішуся. Це ще й потреба, бо момент творення — це чисте задоволення. Останнім часом писати стала тільки більше. Відволіктися можу від чого завгодно, але від поезії — ні.

Марія Бойко

— Який найяскравіший спогад у твоєму житті, пов’язаний саме з поезією?

— Один з найперших фестивалів. Почуваюся дорослою, бо мені аж 17 років... Поїхала до столиці презентувати власні поезії. Мене там, звісно, не чекали. Режисер фесту, народний артист України Дмитро Мухарський, ковзнувши по мені суворим поглядом, порадив читати Шевченка. Я уперлася, що тільки «Легенду про Полтаву». Власну. Мовчки ревла в кутку, поки він не вирішив мене випробувати на витривалість. Один з концертів мав відбуватися на Майдані Незалежності, там, де нині скляна конструкція з оглядовим містком. Там раніше сцена була. Я мала виступати з хором, читати по парі віршів, щось на зразок конферансу, аби вони могли відпочити між піснями. Я вийшла. Сцена над Майданом, стоїш, наче на рівні дахів, тих будинків, які на протилежному боці. Понад усіма. Тисячі людей поспішають, метушаться, рухаються. Їм не до концерту, у кожного власні справи. Мікрофони визвучують мій ламкий голосочок над усім цим простором і я завмираю... бо люди зупиняються! Більше. Більше. Всі. Мене слухають. Чують. Були квіти, привітання, які я погано пам’ятаю. Я виходила декілька разів і зірвала голос. Але той виступ, відчуття польоту і, водночас, розуміння, що я зверталася до кожного, хто там був — це на все життя. Ну, й приємно, що Дмитро Олександрович Мухарський більше не пропонує мені читати класику... Багато років поспіль я вчилася в нього режисерській майстерності, наполегливості, мудрості, але натомість стала сценаристом естрадних театралізованих свят. Вдалося! 

— Мабуть, кожна дитина у певний період свого життя римує. А потім вона стикається з образами, несправедливістю, вдягає на себе захисну шкаралупу, стає дорослою і... перестає думати віршами. Ти римуєш дотепер. Тобто, тобі вдалося залишитися дитиною, тебе не ображали, чи твоя шкаралупа якась особлива?

— Римуємо не за віковою ознакою. Мені здається, що спроби віршування властиві кожному з нас, як і мовлення. Це стається в момент остаточного самоусвідомлення себе, як особистості в цьому світі. А зникає ця здатність складати слова в гармонійні, емоційні рядочки не тому, що образили чи зруйнували дитячу наївність, скаламутили і потіснили ідеальний комфортний простір... просто більшість людей одночасно пробує себе в багатьох виявах — творчих, прикладних, суспільних. Обдарувань багато. Художники. Політики. Підприємці. Космонавти. Спортсмени. Архітектори. І ще, і ще, і т. д. Спробувавши себе в поезії, часто молода людина знаходить себе в чомусь іншому, цікавішому, на її думку. І лише одиниці з багатьох тисяч обирають слово, тільки слово, нічого окрім слова... Непростий вибір. Бо крім обдарування, він вимагатиме не менш наполегливої праці, ніж інші серйозні професії. Відповідальності вимагатиме. Відданості. Серед ночі всім спати хочеться, поети не виняток. Оригінальні думки приходять до всіх, але поети їх ще й записують...

Шкаралупи захисної в мене давно немає, як і всім довелося дорослішати, навіть раніше за інших. А цинізмом обростати з моєю професією не можна — я ж відчувати чужі емоції повинна, розуміти їх, бути здатною відтворити. Емпатія, штука доволі болісна. Та інакше не буває — маю бути відкритою назустріч світу, щоб серце співало. Тоді писатимуться вірші.

— Побажай, будь ласка, щось нашим читачам: як поет — поетам. Адже в кожній людині десь глибоко захована та дитина, яка думає віршами...

— Останнім часом, наче доброю традицією стає, що моє побажання — це щось із нових поезій... Усміхайтеся! І будьте щасливі... Хоча б тому, що прийшла весна!

Нас зіткано із слів. І мови не зректися.
Без неї ми — юрба, в ярмі чужих ідей...
Матусю, над колискою схилися,
Хай пісня по світах твоє дитя веде!
Не жрець і не пророк, не цар чи прикрий блазень —
Очільників таких не гідний рідний край.
Гартуємось від зрад, руїн, облуд, поразок.
Із іскри воскреса світання сподівань...
У світлі блискавиць народяться поети.
Народе мій, почуй їх вільні голоси!
Відчуй у них високу сутність лету
І невимовну гіркоту сльози...
Не підкорися їм, а говори із ними.
У заклику до змін свою мету впізнай.
Вся сила слова не в рядках і римах — 
Єднання душ і рук народжує розмай.
Не дозволяй поетові мовчати!
Народе мудрий мій, не будь глухим!
Хто буде вільним? По який бік гратів?
Найвища з заборон не втрима повінь слів.
Нас зіткано з думок. Із магії живої, 
Яку упізнають і серце, і душа,
Яка бере початок від любові...
Народе мій, цей скарб не залишай!

Інтерв’ю провела Ганна КОЗЕЛЬСЬКА, «Полтавщина»

Останні новини

Полтавщина:

Наш e-mail:

Телефони редакції: (095) 794-29-25 (098) 385-07-22

Реклама на сайті: (095) 750-18-53

Запропонувати тему